8 клас

Тема : ЗАПОРОЗЬКА СІЧ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Ключові поняття

·         Запорозька Січ у другій половині XVII ст., Іван Сірко, господарство Січі.

Господарство Запорізької Січі

·         У другій половині XVII ст. економічне життя Запорожжя мало змінилося порівняно з попереднім періодом. Щороку між куренями розподілялися степові угіддя, річки та озера. Там козаки займалися мисливством, бджільництвом, ловили рибу. Найбільше значення для них мав рибний промисел. Потреба в солі для цього промислу сприяла розвитку чумацтва.

·         Крім запорожців, улітку промислами за Запорожжі займалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни і міщани з усіх українських земель.

·         Крім рибальства, основу господарства Запорожжя також складало скотарство. Ним займалися насамперед у зимівниках — хутірських господарствах, де взимку утримувалася худоба. Переважно розводили велику рогату худобу, коней та овець. Землеробство було нерозвинене через постійну воєнну небезпеку і відсутність великої кількості робочих рук. До того ж запорожці, які зверхньо ставилися до селян, уважали, що землеробство не гідне для них заняття. На Січі працювало чимало ремісників, які виготовляли зброю, порох, ядра для гармат, амуніцію, господарський реманент, морські й річкові човни тощо. Відомо, що в 1672 р. тут працювало майже 100 ковалів.

·         Чималу роль відігравала на Запорожжі й торгівля. Тут пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори за надання провідників, охорони тощо. Козаки підтримували торговельні зв’язки з Гетьманщиною, Кримом, Польщею, Московською державою. Запорожці вивозили рибу, волів, коней, овець, мед, віск, а купували зерно, сіль, зброю, тканини та інші товари.

·         Але господарська діяльність козаків не забезпечувала повністю їх потреби. Додатковим джерелом їхнього матеріального забезпечення були царські жалування й гетьманська платня грошима, сукном, військовими припасами, а також воєнна здобич.

·         Робота з документом Історик І. Яворницький про плату московського уряду запорожцям

·         Джерелом прибутків Війська Запорозького Низового було грошове й хлібне жалування спочатку від польського, а потім від російського уряду.

·         ...Із якого року вони стали отримувати грошове, а разом із тим і хлібне жалування від Москви, точно не відомо; ймовірно, це могло статися з часу приєднання Малої Русі до Великої, тобто з 1654 р. 19 березня 1654 р. українські посланці казали в Москві, що з України в Запорожжя «на кошових козаків запаси хлібні й зілля (порох) і кульки посилають».

·         ...В актах 1661 р. сказано, що низові козаки за 8 миль від Січі «вдячно» прийняли царське жалування; але скільки його було, невідомо. Так само під 1668 р. сказано про жалування «2000 крб. та сукна різного кольору сто в’язок німецьких». 1675 р. їм видали 500 червінців, 150 половинок сукна, 50 пудів свинцю й зілля також. ...1708 р. звичайне жалування козаків визначалося в 10 тис. крб на рік. ...Якщо розподілити на все Запорозьке Військо, тобто в середньому на 10—12 тис. осіб, то царського жалування виявиться абсолютно недостатньо навіть для першої необхідності — утримання коней у воєнний час.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ У СКЛАДІ ГЕТЬМАНЩИНИ

Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозька Січ під час Національно-визвольної війни

·         Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування.

·         Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким.

·         На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.

·         Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром.

·         Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою.

·         Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана.

·         Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом призвели до зміни місця її розташування.

·         У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик.

Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652-1709рр. В історичній літературі її називали Чортомлицькою.

·         Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів.

·         Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто нехтувала інтересами козацьких низів.

Запорозька Січ і Руїна

·         За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів - наступників Хмельницького захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України.

·         При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження.

o    Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша.

o    Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові Брюховецькому.

o    Не вирізнялися розсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка.

o    Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити на владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я.

·         Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав.

·         За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу обом країнам, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави.

Участь запорожців У ВІЙНАХ ПРОТИ ПОЛЬЩІ, ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА КРИМСЬКОГО ХАНСТВА

·         Попри суперечливі дії Січі у внутрішньоукраїнських справах запорожці ніколи не зраджували свого покликання - боротися проти загарбників українських земель.

·         У другій половині XVII ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях.

·         Особливо сприятливі умови для боротьби проти турецько-татарських завойовників склалися після Андрусівського перемир'я. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко.

·         Своїми блискучими походами Іван Сірко зажив слави непереможного полководця. Вважалося, що ніхто краще не може протидіяти турецько-татарським загарбникам.

·         Не випадково, коли 1672 р. Івана Сірка за намовою недоброзичливців було ув’язнено й відправлено до Сибіру, про його звільнення клопотався сам польський король Ян ІІІ Собеський.

·         Повернувшись із заслання, кошовий отаман з головою поринув у вир воєнних дій козацтва й невдовзі навіть оволодів молдавським престолом.

·         Залишивши Молдавію, Сірко й надалі завдавав дошкульних ударів турецько-татарським загарбникам.

·         Проводячи численні воєнні операції проти Туреччини й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв’язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками.

·         Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 1 серпня 1680 р.).

·         Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників.

·          

Політика московського уряду щодо Запорозької Січі

Царський уряд завжди ставився до Запорозької Січі упереджено, вбачаючи у ній загрозливе для себе вогнище вільнодумства і свободи.

Саме тому Москва прагнула підкорити Січ, аби якнайповніше використати її війська та економічні можливості.

·         Першим заходом у здійсненні тих підступних намірів стало розміщення на Січі московської залоги, яка з'явилась у Чортомлицькій Січі 1663 р.

·         Приводом для її розташування проголошувалася спільна боротьба проти турецько-татарських нападників.

·         Московитам наказувалося діяти разом із запорожцями проти кримських і ногайських орд.

·         На залогу покладалася також організація розвідки: збирання інформації про внутрішнє становище Кримського ханства і ногайських орд, про їхні зовнішньополітичні плани, а також про події, що відбувалися в Польщі, Туреччині тощо.

·         Проте, крім оприлюднених наказів царського уряду, були ще й таємні настанови.

·         Згідно з ними

o    командувач залоги був зобов’язаний стежити за всіма подіями, що відбувалися на Запорожжі;

o    мав доповідати в Москву про стосунки Запорозької Січі з гетьманами, окремими старшинськими угрупованнями Гетьманщини;

o    повідомляти про всі дипломатичні зносини січовиків.

·         За умовами Андрусівського перемир'я про подвійний московсько-польський контроль над Запорожжям 1667 р. царську залогу із Січі було виведено.

·         Одначе це не поклало край втручанням царату у внутрішні справи Січі.

·         Адже поступове обмеження державних прав України, прагнення царського уряду поширити свою владу на всі українські землі не могли не позначитися на Січі - осерді української державності.

ОСОБИСТІСТЬ

Постать в історії

Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст. був Іван Сірко (початок XVII ст. — 1680 p.). Прикметним є те, що запорожці обирали його кошовим щонайменше 15 разів. Він був видатним полководцем, який здійснив понад 60 переможних битв проти військ Туреччини, Кримського ханства і ногайських орд. Уважається, що під його керівництвом запорожців звільнили понад 100 тис. бранців.

Робота з документом

Польський хроніст Віспасіан Коховський про І. Сірка

Страшний був орді, бо був досвідченим у воєнних акціях і відважним кавалером. А в Криму його ім’я наводило такий пострах, що орда щоденно пильнувала та була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Татари цілком серйозно вважали його шайтаном і навіть своїх дітей, коли вони плакали і їх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи: «Сірко йде». Сірко був чоловіком гожим, бойової вдачі, не боявся ані сльоти, ані морозу, ані спеки. Він був чуйним, обережним, терпляче зносив голод, був рішучим у воєнних небезпеках і завжди тверезим. Улітку він перебував на порогах (Дніпрових), а взимку — на українському прикордонні. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, постійно бився з татарами, проти яких мав природну ненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру.

Запитання до документа

1) Як характеризує І. Сірка польський хроніст? На що він звертає увагу?

2) Кого І. Сірко вважав головними ворогами?

Розповідь учителя

Імовірно, на політичну арену Сірко вийшов навесні 1645 p., коли разом із Б. Хмельницьким подався до Франції для переговорів про участь козаків у Тридцятилітній війні на боці Франції.

Під час визвольної війни ім’я Сірка не набуло такої популярності, як Богуна чи Кривоноса. Уперше письмові джерела згадують про нього в 1653 р. Подільські козаки обирають його вінницьким (кальницьким) полковником у 1658—1660 рр. Сірко був серед тих, хто виступав проти гетьмана І. Виговського. Саме він організував і здійснив військовий похід на Аккерман, що спричинив розпад україно-татарського союзу і не дав можливості Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко зі своїми козаками примусив Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це від російського царя отримав винагороду — «двісті золотих та на триста рублів соболів».

Сірко активно підтримував обрання гетьманом Ю. Хмельницького, але після підписання Слободищенського трактату 1660 р. виступив проти нього, залишив полковництво й пішов на Запорожжя, де перебував до кінця життя. У 1660—1661 pp. брав участь у походах запорозьких козаків проти Кримського ханства. Кошовим отаманом тоді був І. Брюховецький. Після обрання його гетьманом Сірко в 1663 р. уперше став кошовим отаманом Війська Запорозького. Відтоді майже кожного року Сірко водив запорожців у походи на Кримське ханство, турецькі фортеці, Молдавію та Польщу. У 1663 р. Сірко здійснив два вдалі походи до Криму, завдавши відчутних поразок ханським ордам. Наступного року спільно з московськими військами він здійснив похід на Правобережжя і розгромив загони польського полковника Стефана Чернецького і правобережного гетьмана Павла Тетері. Проте Брюховецький не скористався з цієї перемоги для визволення всього Правобережжя і возз’єднання його з Лівобережною Україною.

І. Сірко рішуче засудив умови Андрусівського перемир’я 1667 p., укладені між Московською державою і Річчю Посполитою. Деякий час І. Сірко підтримував П. Дорошенка в його боротьбі за возз’єднання козацької України, але після того як правобережний гетьман вирішив прийняти протекторат турецького султана, виступив проти нього. Восени 1667 p. І. Сірко, який тоді на деякий час залишив Січ і став полковником Харківського полку на Слобожанщині, разом із новим отаманом Іваном Ждан-Рогом здійснив похід у Крим. 8-тисячне козацьке військо розгромило татарську орду біля самої Кафи (Феодосії) і визволило близько 2 тис. бранців. Цей переможний похід обернувся поразкою для Дорошенка в боротьбі за об’єднання України, він утратив союзників татар.

У 1670 р. запорожці знову обрали Сірка своїм кошовим. А влітку того ж року він здійснив похід на Очаків — турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і зруйнував її.

У жовтні 1671 р. Сірко разом із М. Ханенком присягнув Речі Посполитій і зобов’язався воювати з Кримським ханством.

У 1672 р. після усунення і заслання до Сибіру Многогрішного І. Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву. На заваді його планам стали Дорошенко і Самойлович. У цій боротьбі Сірко зазнав поразки. Полтавський полковник Федір Жученко захопив Сірка в полон і передав московському царю. Сірка засудили і відправили до Сибіру.

Навесні 1672 р. на Україну рушило 300-тисячне турецьке військо, а також кримська орда. Турки загрожували спустошенням не лише українських земель, а й Речі Посполитої та Московської держави.

Виявилось, що полководця, який зміг би протистояти навалі, не було. І тоді, на прохання польського короля, І. Сірка звільняють. У червні 1673 р. він уже знову був на Січі. Зібравши козаків, ватажок запорожців штурмом узяв Аслам, потім Очаків, а також захопив великий загін ординців.

У 1674 р. розгніваний султан Мехмед IV відправив до козаків листа з вимогою припинити напади, здатися й прийняти його протекцію. Запорожці відповіли дошкульним листом, який, певно, переповнив султана бажанням помститися за образу (за цим історичним сюжетом художник Ілля Рєпін створив відому картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану»).

Узимку 1675 р. турецько-татарське військо несподівано рушило на Січ. У ніч на Різдво 40-тисячна татарська орда оточила Січ, а 15 тис. турецьких яничарів пішли на штурм. Проте козаки, хоча й запізно помітили ворогів, не злякалися й кинулися у рукопашний бій. Із Січі втекло лише півтори тисячі яничарів, 150 потрапили в полон. Запорожці в цій битві втратили лише 50 людей убитими.

Улітку 1675 p. І. Сірко здійснив похід у відповідь. Він зруйнував чимало міст і селищ, а також столицю ханства Бахчисарай. Військо хана було розбите, а сам він змушений був рятуватися втечею в гори. Це був один із найвизначніших походів Сірка. Під час цього походу козаки жорстоко розправлялися з жителями татарських поселень. Невиправданою стала і бійня, яку влаштували козаки за наказом І. Сірка, тим звільненим українським бранцям (близько 3 тисяч), які не бажали повертатися до України.

Проте скористатися з перемог отамана Україна не могла: Руїна давалася взнаки.

У 1676 р. під час зречення влади П. Дорошенка І. Сірко прийняв від нього клейноди гетьмана. Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 р. кошовий боровся проти турецько-татарських військ і загонів Ю. Хмельницького. Свій останній похід проти турок Сірко здійснив на початку 1679 p., коли вщент зруйнував фортеці, що перешкоджали виходу козацьким «чайкам» із Дніпра в Чорне море. За цю зухвалу акцію султан відіслав велике військо на приборкання козаків. Проте, коли турки дізналися, що козаки підготувалися до оборони і чекають, то за краще вирішили повернути назад. Це була остання перемога Сірка.

Улітку 1680 р. старий кошовий занедужав і незабаром помер на своєму хуторі Грушівка (тепер Іллінка Томаківського району Дніпропетровської області).

ІВАН СІРКО

кошовий отаман

Постать Івана Сірка в українській історії є однією із найлегендарніших. Історики сучасні й минулих часів, друзі та вороги ще за життя однаково визнавали його особливий військовий хист полководця. Його життя – приклад безмежної відданості українському народу. За свій довгий козацький вік він зазнав всього: злетів, зрад, щирої приязні і лютої ворожнечі, заслання до Сибіру і ласки монархів сусідніх держав. Силою свого військового таланту Іван Сірко ставив і скидав гетьманів, його подвиги оспівувались народом у піснях ще за його життя. Як козаки, так і їхні вороги, однаково сприймали Сірка за характерника – людину надзвичайної сили волі, що вміє заговорити рани і підпорядкувати собі оточуючих. І, дійсно, з більше ніж сотні проведених ним сухопутних битв і морських походів, у тому числі 55 значних, Сірко завжди виходив переможцем і неушкодженим. Легенда розповідає, що „Іван Сірко з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, він одразу ж ухопив пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито було знаменням того, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів”.
Іван Сірко був розважливим, мудрим, демократичним, скромним до аскетизму і глибоко віруючим, ніколи не відривався від козацьких мас, харчувався з спільного казана, любив повеселитися, але ніколи не втрачав контролю над собою і військом. Німецькі джерела називають його „Цірко”, російські – „Сєрко”, французькі – „Сіро”, а турецькі й кримські – „Урус-Шайтан”.
Де і коли народився Іван Дмитрович Сірко, ще досі точно не встановлено. Одні дослідники вважають, що він походить з Вінниччини, інші – з села Мерефа під Харковом, де його батько мав млина і господарство і де проживала його дружина Софія з їхніми двома синами і двома дочками.
Вперше Іван Сірко в історичних джерелах постає як полковник вінницький в середині 1644 року за незвичних, як для козака, обставин.
Разом з Богданом Хмельницьким він, молодий полковник, веде переговори з французьким послом у Варшаві графом де Брежі щодо участі запорожців у війні з Іспанією. Переговори завершились успішно, і 19 квітня 1645 року було укладено угоду про набір на французьку службу козацького корпусу з 2,5 тисяч козаків. У жовтні 1645 року козацький корпус під командуванням полковника Івана Сірка на французьких кораблях відправився з Гданська до Франції. В той час французькій армії дуже шкодила приморська фортеця Дюнкерн, завойована іспанцями і з якою французи не могли дати собі ради.
Тривалий час французи не могли здолати оборону Дюнкерна і за порадою поляків вирішили запросити на допомогу корпус українських козаків.
Тож, підійшовши під Дюнкерн, Іван Сірко в морському бою розбив іспанську ескадру, захопив кілька кораблів із гарматами і, посадивши на них козаків, нічним десантом з моря вдерся у фортецю за одну ніч. Із Дюнкерна козацька ескадра пішла курсом до порту Кале, звідки, розігнавши іспанців, десантувалась на берег і протягом двох років успішно визволяла французькі землі. З європейською славою повернувся Іван Сірко з козаками в Україну в 1647 році й відразу активно включився у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. В 1653 році Сірко особливо відзначився у битві з поляками під Жванцем, де діяв сміливо і рішуче, а в 1654 році став одним із перших полковників українського війська. Його слава рівнялася славі Івана Богуна.
Згодом польський король напише, що „Сірко – воїн славний і в ратному ділі великий здобутник”. Проте Переяславська Рада і cоюз з московською монархією різко змінюють долю полковника. Противник ідеї протекції московського царя і єднання України з Московщиною Іван Сірко разом з Іваном Богуном і Йосипом Глухим став в опозицію до Хмельницького, склав свої повноваження перед гетьманом і відбув на Січ.
Після прибуття Сірка на Січ козацький флот значно активізував свої дії. Завзятий полковник вважав своїм святим обов’язком боротьбу як з поляками, так і з турецькою експансією на суші й на морі. В цій ситуації Іван Сірко готує ескадру чайок і в кінці 1654 року йде „промисел над Кримом чинити”.
Як полковник Війська Запорозького, Сірко організував чітку лінійну службу козаків-лоцманів на Дніпрі і в його лимані, патрульну службу і розвідку в Чорному морі, влаштував засідки на підступах до Січі.
Десантом з моря козаки взяли штурмом Судак, а потім атакували Кафу. Зайнявши місто, козаки фактично його зруйнували, а в морі ще захопили два турецьких кораблі. Такою була помста запорожців за зраду хана та за його союз з поляками.
Навесні 1655 року Іван Сірко відгукнувся на пропозицію Богдана Хмельницького організувати морський похід на море щоб зірвати намічений на літо похід кримської орди в Україну. Козацька ескадра з запорозьких і донських козаків таки вийшла в море на 34 чайках і 15 липня оволоділа Таманню – важливим турецьким стратегічним пунктом, який контролював Керченську протоку. Два місяці козаки тримали на замку Азовське море. Тримали в страху і весь Крим, і хан нічого не міг їм вдіяти. І лише споряджений султаном весь його Чорноморський флот зумів відтіснити козаків з Таманського півострова. У 1659 році військова рада запорожців проголосила Івана Сірка кошовим отаманом Війська Запорозького Низового. Сірко, як кошовий, почав активно втручатися у внутрішню політику гетьманів, яких на той час в Україні уже було кілька – по різних берегах Дніпра. По суті його збройний виступ проти гетьмана Виговського не лише зірвав плани гетьмана щодо створення Великого князівства Руського у складі польсько-литовсько-української конфедерації, а й позбавив гетьмана булави. Сірко тоді підтримував Юрія Хмельницького. Але коли новообраний гетьман підписував присягу московському царю, Сірко підписати її відмовився. Мовляв, неграмотний. За нього це зробив сам Юрій Хмельницький.
З цього приводу в історії широко побутує твердження, що Іван Сірко був неписьменний. Але з цим важко погодитися. По-перше, збереглося факсиміле кошового. По-друге, важко припустити, щоб високоосвічений Богдан Хмельницький брав з собою для переговорів з вищим французьким командуванням неграмотного полковника, та щоб з неграмотним козаком принц Франції де Конте вів переговори. Тож Сірко, безумовно, мав мати достатню для свого часу і положення освіту, але, коли це було йому вигідним, видавав себе неписьменним. Найповнішу характеристику особи кошового Івана Сірка дав відомий дослідник козаччини Дмитро Яворницький: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам, він був схильний хвилиною захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися власного заміру і пройти до цілком протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його противників – Суховія й Ханенка, то виступав проти останніх двох і захищав Дорошенка, то допомагав російському царю проти турецького султана і кримського хана і йшов проти царя спільно з султаном і кримським ханом”.
„Нужда закон змінює”, – любив повторювати жвавий кошовий, і його політичні й військові дії повністю відповідали улюбленому прислів’ю. Та сказане стосується лише політики і дій кошового на сухопутному воєнному театрі. Щодо його дій на морі, то тут Іван Сірко завжди був прогнозований і бачив лише одного противника – турецький флот.
У 1660 році козацький дозор доповів Сірку, що турки закидають гирло Дніпра великим камінням, таким способом закривають козакам вихід у море. Кошовий зібрав п’ять тисяч козаків, половину з яких посадив на чайки, і з суші та лиману вдарив на Очаків. В цьому поході Сірко „розкидав” турецьку фортецю Очаків, а разом з нею і відбудований турками Аслан-Кермен.
Султан вимушений був знову направити до Очакова свій флот, який почав в лимані вести постійне чергування. Сірко терпів таке „зухвальство” до 1663 року. Зміцнивши свій флот гарматами, одержаними від московського царя, влітку 1663 року Іван Сірко вийшов у морський похід і дістався аж Дунаю, де добре пошарпав придунайські турецькі міста. На зворотному шляху під Очаковом козацький флот зустрівся з турецьким. Відбулася велика битва, яка тривала три доби. Ні козаки, ні турки перемоги здобути не змогли. Тоді Сірко, як колись Сагайдачний, десантувався на берег і, знявши з чайок гармати, суходолом попрямував на Січ, куди прибув 21 вересня. Наступні два роки кошовий був заклопотаний сухопутними походами, воював з кримськими мурзами, з поляками і гетьманами. У 1665 році турецькі флотоводці надумали висадити свій десант прямо під саму Січ. Козацька розвідка вистежила, як у Дніпро увійшли кілька турецьких галер. Підпустивши їх поближче, Сірко атакував їх і всіх до одної пустив на дно. 60 турецьких вояків досталися козакам в полон.  А далі доля Сірка знову міняється. У 1667 році він вже не кошовий, а полковник (управитель) міста Змієва на Харківщині. Упевнившись у „братських” почуттях московських воєвод, сам адміністратор підняв проти них народне повстання і почав рубати московські військові загони. Та селяни не були повноцінними козаками, і бій за Харків Сірко програв. До речі, це єдина програна ним битва.
Влітку 1670 року Іван Сірко вже на Січі, і силами своєї флотилії знову взявся „Дніпр очистити для проєзду на морськой путь”. І очистив Очаків від турків, захопив багато полонених.
Московський цар повстання проти нього, звичайно, Сіркові не забув і незабаром проявив це на ділі. 19 квітня 1672 року, коли Іван Сірко без належної охорони відправився на переговори до московського воєводи Ромодановського, полтавський полковник Федір Жученко захопив його біля Нових Санжар і доставив до Батурина, гетьманської столиці.
Закутого в кайдани, Івана Сірка доставили згодом в Москву, звідки цар заслав його в Тобольськ, до Сибіру, на заслання.
Мабуть, загинув би в Сибірі славний козацький полководець, та в Україну, в район Кам’янця, посунула величезна 300-тисячна армія турецького султана. На поклик султана зрушила з місця і кримська орда. У цій надзвичайно загрозливій ситуації за Сірка перед царем почали клопотатися і польський король, і запорозьке товариство.  Запорожці у листі до московського боярина Артемона Матвєєва клопоталися, щоб „полєвой наш вождь, добрий правитель, бусурманам страшный воин Иван Серко к нам был отпущен для того, что у нас второго такого полєвого воина и бусурман гонителя нет...”. У цій ситуації в грудні 1672 року цар повернув Івана Сірка до Москви, де у присутності патріарха Питирима, Священного синоду і ближніх бояр примусив його скласти присягу московському царю. Улітку 1673 року Сірко прибув на Січ, де його одразу ж обрали кошовим отаманом. Першою своєю справою Сірко організував і провів значний і відомий похід на Кримське ханство, під час якого пройшов із шаблею весь Крим.
Турецький султан Мухамед ІV не зміг простити Сіркові та його запорожцям своїх невдач в Україні. Направивши в Крим 15-тисячний корпус яничар, він звелів ханові з ним і своєю 40-тисячною ордою штурмувати Січ в ніч після Різдва 1674 року. Коли запорожці полягали спати після Різдвяної ночі, 15 тисяч яничар, зняли чатових і на свою погибель увійшли в Січ. Та на ранок звідти змогли втекти лише одиниці, решта полягли в Січі. Козаки, виявивши посеред ночі під стінами своїх куренів яничар, перехресним вогнем знищили основну їхню масу, а решту вибили в рукопашному бою. Хан, який своєю ордою оточив Січ, зі страхом втік у Крим.
Улітку 1675 року Іван Сірко помстився хану за такий „нелицарський” вчинок. Із боєм увійшовши в Крим, козаки взяли Бахчисарай і наголову розгромили війська хана під Сивашем. Ці дві гучні перемоги Івана Сірка – на Січі і на Сиваші – значно похитнули міць кримського ханства. Як свідчить автор „Історії русів”: „татари кримські і білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями і зайцями. Він декілька разів проходив крізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх татар аж у Кафські гори, де й самі хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках”.
Та султан не зрікся задуму знищити козацьку твердиню. За народними переказами, нібито перед другим наступом на Україну Мухамед IV написав на Січ листа з пропозицією козакам здатися йому на милість. З ним пов’язана історія славнозвісної відповіді Івана Сірка від імені Коша султану та знаменита картина Івана Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”.
У середині літа 1678 року турки з татарами розпочали наступ на Чигирин. Кошовий отаман Іван Сірко на чолі козацького флоту виплив з Січі у Дніпровський лиман і біля гирла нинішньої річки Корабельної напав на турецький флот. Продовж дня 12 липня козаки потопили 40 великих галер, які везли припаси турецькому війську. Розправившись із турецьким флотом, козацька флотилія увійшла в Буг, на якому знищила усі збудовані турками мости, а потім десантувалася на берег, розгромила кілька великих турецьких загонів і силою змусила татарські чамбули повернути в Крим.
Щоб перетяти козакам дорогу до моря, султан звелів відбудувати дніпровські фортеці Аслам і Кизи-Кермен та збудувати нову фортецю на острові Тавань. Їхнє будівництво охороняли шість полків яничар. Збагнувши небезпеку, Сірко на початку 1679 року з Дніпра і з суші атакував усі ці фортеці 15-тисячним козацьким корпусом. Козаки розбили яничарські полки і вщент, до фундаменту, зруйнували турецькі фортеці. При цьому Сірко захопив майже всіх робітників та самого Мустафу-агу, організатора турецьких фортифікацій.
Звістка про зруйнування турецьких фортець вивела султана з рівноваги, і він в листі наказав паші Кара-Мухамеду атакувати Січ своїм флотом. Іван Сірко почав лаштуватися до активної оборони. При наближенні 25-тисячного ворожого флоту до Чортомлика кошовий отаман вивів своє військо в урочище Лободуху, зайняв вигідні позиції, свій флот розділив на ескадри, які розташував у засідках. На допомогу запорожцям поспішили деякі козацькі полки. Однак Кара-Мухамед, оцінивши оборонні заходи Сірка, не наважився його атакувати і мирно повернувся в Туреччину. Сірко і цього разу продемонстрував свою непереможність. Останньою справою флотоводця Івана Сірка стала організація морського походу в Азовське море влітку 1680 року. Поруйнувавши кримські міста, запорожці в серпні захопили в бою турецький корабель, визволили невільників, а екіпаж взяли в полон.
Повертаючись з походу в 1680 році, старий кошовий занедужав і відбув на свою пасіку поблизу села Грушівка. Там, на своєму хуторі, і помер 1 серпня. Наступного дня, 2 серпня, непереможного флотоводця, як і належить морякам, бойовою чайкою перевезли на Січ, де, за свідченням літописця Величка, поховали з великими почестями, з гарматною стрільбою усім Військом Запорозьким на цвинтарі Чортомлинської Січі.
Довго потім Україною співали кобзарі: „А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний, помер”.  Під час жахливого руйнування Січі і нищення козацьких могил Петром І у 1709 році козаки зуміли перепоховати Сірка.
Зараз могила знаходиться у селі Капулівка Дніпропетровської області, на березі Дніпра. На могилі славетного кошового отамана встановлений пам’ятник. Ще одне руйнування могили Івана Сірка було зроблене у 60-ті роки минулого століття місцевою комуністичною владою, яка бульдозером вночі, по-злодійськи, розрила його могилу. Череп Івана Сірка, відданий в московську лабораторію професора Герасимова, десь там і загубився.
У народній пам’яті Іван Сірко асоціювався з характерником, так би мовити – екстрасенсом. Досі живі легенди, які оповідають, що ще багато років по його смерті козаки возили в походи його праву непереможну, руку, яку перед боєм виносили у перші лави. І одержували перемоги. 15 разів обирався Іван Сірко кошовим отаманом, з них вісім разів поспіль. Другого такого випадку Січ не знала. Сірко – ціла епоха і легенда Запорозької Січі, історії нашої держави, національного війська і флоту. Протягом двох десятиліть він невтомно і самовіддано боровся за визволення і об’єднання розтерзаної сусідами України. 

Домашнє завдання: § 22, роль особистості в історії ( Іван Сірко – славетний кошовий отаман)